Віртуальний тур по Івано-Франківську, зйомка 3D сферичних панорам та створення віртуальних турів, съемка 3D сферических панорам и создание виртуальных туров360 панорама, віртуальна панорама, фото Івано-Франківськ,3D панорама, сферична панорама, фото 360, панорама, віртуальний івано-франківськ

Золота осінь на Шпицях

Нам дивовижно пощастило з погодою. Вирушаючи на початку жовтня у триденний похід, творча група журналу «Карпати. Туризм. Відпочинок», не дивлячись на обнадійливий прогноз синоптиків, готувалася до всеможливих сюрпризів природи. Відповідно комплектували спорядження: теплий одяг, взуття, спальники, водонепроникні куртки, накидки, газовий примус. Але Чорногора подарувала нам приємний сюрприз — три доби безхмарної сонячної погоди, ще не вражені приморозками квіти, ягоди, гриби, дивовижні барви золотої осені на півторакілометровій висоті.

…А нам наліво

Від центру Ворохти до спортбази Заросляк приблизно 21 кілометр автомобільною дорогою. Аби не стратити цілий день лише на подолання цієї відстані, слід скористатися автотранспортом. Автобуси та маршрутки з Івано-Франківська курсують до Ворохти та Верховини від сьомої ранку. У Ворохті можна замовити авто на Заросляк (це коштуватиме гривень сто). Трохи більше як за 12 кілометрів від Ворохти, в урочищі Завоєля, знаходиться контрольно-пропускний пункт Карпатського національного природного парку, а також туристичний притулок. На КПП туристи сплачують невеликі внески.

Останнім часом національний природний парк обладнав інформаційні стенди, поновив розмітку маршрутів, що значно полегшує орієнтування. Ще не цілих дев’ять кілометрів від КПП — і ми у Заросляку. Найпопулярніший підйом звідси — в західному напрямку, на Говерлу. Ми ж повертаємо наліво — проходимо через місток біля каплиці та рухаємося в південному напрямку серпантинною дорогою, вимощеною ще до Першої світової війни, до підніжжя гори Пожижевська (1822 метри), де розташовані два об’єкти — Високогірний стаціонар Інституту екології Карпат Національної академії наук України та метеорологічна сніголавинна станція. Узимку на стаціонар лише час від часу навідується обслуговуючий персонал, а от метеостанція працює цілий рік.

Неспішний підйом від Заросляка до стаціонару забрав всього 35 хвилин. Із цього місця на північному заході добре видно Говерлу (2061 метр) та Брескул (1912 метрів), на півдні — гору Данціж (1848 метрів). До Несамовитого (інша назва — Туркул — від гори (1933 метри), що височіє над ним) від метеостанції можна пройти двома стежками: Чорногірським хребтом, піднявшись на вершину Пожижевської, повз Данціж та Туркул, до прикордонного стовпчика № 32, або низом, трасованою шестикілометровою стежкою, що починається південніше інститутського стаціонару. Тут встановлено стенд з описом маршруту та інформацією про озеро. Такий же стенд стоїть за півкілометра перед озером на розвилці. Співробітники метеостанції порадили іти низом. Стежка, між іншим, цілком придатна і для велосипедної мандрівки (але ж не взимку!), вона також прокладена за Австро-Угорщини, а нині чітко промаркована, не має стрімких підйомів-спусків, розчищена від повалених дерев. Осіння двогодинна прогулянка цим відрізком видається вельми цікавою та пізнавальною. Десь посередині, неподалік Данціжа, ми зауважили сліди сходження снігових лавин, припустили, що взимку і навесні це місце небезпечне.

Фрагмент Чорногори

Легендарне Несамовите, здається, насолоджувалося останніми теплими днями. Притча каже: якщо кинеш у воду камінь — здіймеш бурю. Знову пересвідчуватися в цьому ми не збиралися — не треба сердити Духів гір. Натомість Тарас, наш фотограф, захоплено фіксував на «плівку» і «цифру» унікальні осінні сюжети довкола озера. (Плануючи похід, ми передбачали час на фотосесії, але першого дня таки забракло години, аби засвітла розкластися на ночівлю у заздалегідь визначеному місці).

Власне, хребтом Чорногора, від 32-го стовпчика над Несамовитим до лівого повороту на північний схід, до Шпиців, менше двох кілометрів. За спиною — в незвичному для учасників масових сходжень ракурсі — Говерла. Легка хмарка ледь ховає стовп на вершині. Попереду — ще один карпатський двотисячник, гора Ребра. (Аби збагнути, чому вона Ребра, треба глянути на гору знизу зі східного боку, з урочища Гаджина). Зліва від стежки два скелясті хребти — Малі та Великі Кізли. Не доходячи до вірного орієнтира, стовпчика № 30, ми повернули траверсом на північний схід, паралельно до Великих Кізлів. Адже були ми тут не вперше, і за чіткої видимості помилитися не могли. Інша справа, коли потрапляєш в туман, то зблукати можна на якійсь сотні метрів.

Ключова точка

Шпиці були головним пунктом нашої мандрівки. Із заходу хребет, що відходить від Чорногори, гладкий, пологий, вкритий травою, килимом низькорослих кущів чорниць і брусниць, а зі сходу — урвище, з якого піднімається ціла гряда прямовисних, химерної форми скель. Східні відроги Ребер та Шпиців утворюють тут майже непрохідну стіну своєрідного котла, що позначений на мапі як урочище Гаджина. Туристи потрапляють сюди досить рідко. Нам відомий лише один туристичний комплекс — «Легенда Карпат» (місто Косів Івано-Франківської області) — який, в числі інших, пропонує своїм відвідувачам пішохідний маршрут підвищеної складності від села Бистрець Верховинського району до гори Шпиці. Не так масово, як у Бубнищі, навідуються сюди скелелази. Влітку на Гаджині гуцули з Бистреця випасають корів, коней та овець. Один курйозний випадок колись оповів нам місцевий пастух: «Кілька бистрецьких погостилисі та й полізли на Шпиці. А їден став на скалу, дивисі — якийсь шнурок висит. Він смикнув, а здолини чує: «Дадя, нє нада!». Ну, але всьо було добре…».

Щойно ми побачили скелі, як зі сходу насунув туман. Кам’яні велетні лиш зрідка вимальовувалися з мороку. Засівши в окопі часів першої світової, сподівалися дочекатись, коли хмари перейдуть на захід. Але там сонце уже хилилося за обрій, тож вирішили сходити вниз. Зійти зі Шпиців до Гаджини влітку можна лише стрімким, зарослим травою схилом на північному сході від скель. Якщо погода дощова, ніякої гарантії від падінь немає. Тому конче потрібне надійне взуття. (Взимку ж і цей спуск буває недоступним.)

Починаючи спуск, вимикаємо мобільні телефони — внизу сигналу немає. Сходимо по траві, намагаючись натрапити на стежку, що губиться трохи нижче крайньої скелі. Стежка виводить до потічка. Від неї ідуть якісь відгалуження направо, але туди іти не треба — ці непевні стежки впираються у непрохідний жереп. Сутеніло, тож вирішили розкласти намет. Ранок під Шпицями видався чудовий. Черговий фотосеанс, і ми з тугою покидаємо Гаджину.

Від колиби до колиби

Стежка веде повз великий самотній камінь, вздовж правого берега потічка Мреє виводить на полонину, де знаходиться добротна стоянка бистрецьких пастухів (дерев’яний будинок на кілька кімнат, колиба, кошара). Саме тут ми планували першу стоянку. Люди і тварини покинули це місце кілька тижнів тому, до наступного літа. Але в колибі — стійкий запах будзу (вудженого сиру) та сушених грибів. Господарі залишили запаси дров, сіль, прив’ялі яблука, наповнений лоєм каганець. Над дверима — ікона. На одній стіні напис чотирирічної давності: «Дякуємо Богу і людям, які поставили цю колибу. 13.10.01...». Поряд — релігійний календар.

Звідси на схід веде дорога до Бистреця (приблизно 10 кілометрів), на північному сході чітко видно полонину Кострич, де також стоять господарські будівлі. Ми ж піднімаємося від колиби на північ, у бік гори Маришевська Велика (1564 метри). Виходимо на полонину, де зліва, на межі лісу, починається доволі нечітка лісова стежка через урочище Мариш до однойменної гори (1340 метри). Спершу на стежці часто трапляються повалені дерева, далі у лісі ми її згубили, потративши, мабуть, півгодини на блукання. Слід знати: стежка іде східним схилом, по ліву руку — підйом, справа — крутий спуск. Дирекційний напрямок — північ-північний схід. Далі дорога чіткіша. При цьому усі відгалуження наліво так чи інакше виведуть до дороги на Заросляк. Підйом до гори Мариш пологий. А за кількасот метрів перед вершиною виходимо на розвилку траверсної стежки. Дорога направо — до гори Кострич, наліво — до стаціонару географічного факультету Львівського університету. Ідемо в бік стаціонару, на північний захід. По дорозі збираємо білі гриби.

Трохи більше, як через годину виходимо до правого берега Прута на насип від колишньої вузькоколійки, далі — вниз за течією, минаємо будинок лісника, повз стаціонар виходимо на дорогу. Зліва — форельне господарство, яке по кількох роках занепаду саме почали відновлювати. Нижче цього господарства у Прут впадає потік Форещинка (урочище Бабина Яма). Звідси можна починати сходження на Кукул (трохи більше кілометра вздовж потоку до дерев’яної будівлі, далі стрімкий чотирикілометровий підйом на північний захід).

Проте ми обрали іншу стежку. Ще два кілометри дорогою в бік КПП, до розташованої з правого боку хати, на якій є напис «Марійчина колиба». Якраз навпроти цього подвір’я починається екскурсійна фенологічна стежка*, про що вказує відповідний стенд; є обладнані місця для відпочинку. В ідеалі нам належало вийти на полонину Кукул і заночувати біля колиб. Та позаяк нам знову забракло часу для сходження, зупинилися тут.

Рай для тварин та... лижників

Вранці третього дня зі свіжими силами ми здолали доволі стрімкий трикілометровий підйом до Кукула за годину і 10 хвилин. На широкій галявині біля межі лісу стоїть велика — хоч танцюй — колиба з кошарою. Підйом на вершину (1539 метри) починається біля високого дерев’яного хреста. Через Кукул проходить старий чесько-польський кордон (теперішня межа Івано-Франківщини та Закарпаття).

Іти можна через вершину, але обігнути її траверсом з півдня пізнавальніше. Чіткою стежкою проходимо повз колибу до лісу і за якихось триста метрів натрапляємо на розвилку — стежка наліво якраз веде до урочища Бабина Яма. А ще через кількасот метрів траверсну стежку перетинає кордон (стовпчик № 10/7). По кордону найкоротший шлях від Кукула до Говерли, але він надзвичайно складний, з майже кілометровим перепадом висот. Траверсна стежка виводить нас на велику полонину Кукул, де влітку випасають сотні голів худоби. Тут знаходиться кілька десятків будівель, у тому числі й з кам’яними печами.

На зиму пастухи ніколи не замикають колиб, відтак любителі лиж іноді поселяються в них на кілька днів. Як правило, на полонину Кукул взимку піднімаються з Вороненки, це займає цілий день. Лижники заночовують в колибах, а кататися виходять уже наступного дня. Втім, трапляються фанати, котрі полюбляють нічний слалом — місячної морозної ночі з ліхтариком на голові. Пологі схили без каміння та горбиків для цього дуже надаються.

Практично весь маршрут від Кукула до Вороненки (з вершини до залізничної станції менше 15 кілометрів) пролягає чіткою дорогою, яка виходить перед тунелем. Єдине місце, де можна помилитися — правий поворот біля прикордонного стовпчика № 20. Лінія кордону веде чітко на північ і проходить над тунелем, а дорога до села повертає на північний схід. Знаменитий Транскарпатський трамвай, потяг Рахів — Івано-Франківськ, вирушає з Вороненки о 17.00.?

Поради досвідчених

Василь Завалко, голова Івано-Франківської федерації альпінізму та скелелазіння:

— Тим, хто вирушає сюди влітку, раджу обов’язково мати добротне трекінгове взуття, плащі чи накидки від дощу, резервний запас харчів. Взимку ж без надійного провідника взагалі не можна йти. Цей відрізок Чорногори, а також Ґорґани — не для початківців.

Михайло Сопріянчук, інструктор з альпінізму, КМС зі скелелазіння (м.Косів):

— Саме біля Шпиців природні гірські розломи найбільше притягують опади. Велика небезпека сходу карнизів. Бувало, зимою, стоїмо на рівному місці і раптом чуємо, як трясеться земля — починає сходити лавина. Зимою пройти від Шпиців можна лише одним гребенем, повз гору Гомул. Якщо ви не самогубець, то без провідника туди не пхайтеся.