| |
 Шоу на колесах, на ногах, на матрацах...
текст: Вероніка ЗАНИК
фото: Мирослав КУШНІРЕНКО, Володимир ЗАНИК
...Можна припустити, що у мешканців Нового Мізуня Долинського району від навали усіх цих джиперів, байкерів, райдерів, рокерів... і, неминуче, матрацників, як-то кажуть, рвало дах. Хіба, може, трохи компенсувало моральні втрати те, що місцеві торгові ятки продали десь так трирічну норму пива, шашликів, чіпсів, анчоусів і такого іншого. А ґаздам, котрі надали у тимчасове користування екстремалів малопридатні для сільськогосподарських робіт землі, за це видали якусь фінансову винагороду. Словом, з 7 до 9 липня тут проходив щорічний фестиваль екстремальних видів спорту «Мізунська Zвигода».
Акція, безумовно, є лідером на Прикарпатті у організації змагань, які мають назви іншомовного походження. Судіть самі: даунхіл, нор-шор, дьорти, тріал, крос-кантрі, пейнтбол, стрітбол, джиптревел... Але посвячених, переважно молодих людей, у всю цю словесну кабалістику стає чимраз більше. Бо все популярнішими в Україні стають так звані альтернативні екстремальні види спорту. Для тих, хто ними займається, цей екстрім перетворюється на спосіб життя. Для тих, хто, скажімо, приїхав на «Zвигоду» тільки подивитися, — на захопливе шоу.
Отже, протягом трьох днів іноді одночасно у декількох місцях на території урочища Дубовий Кут біля Нового Мізуня вдосконалювали, а заодно й демонстрували свою майстерність роверисти, автомобілісти-джипери, мотоциклісти, спортсмени-орієнтувальники та інші. Шкода, що гостям фесту самим доводилося часом виявляти талант нишпорки у карпатській місцевості. Адже організатори не подбали про вказівники. А траси та майданчики для змагань часто «ховалися» в лісах. 
 І тим не менше видовища збирали численну публіку. Ще б пак. Адже деякі змагання — такого рівня екстріму — український глядач чи й по телевізору бачив. Як-от джиптревел. Зі «Zвигоди», як доброї нагоди розім’ятися і зустрітися, скористалися декілька десятків джиперів з усієї України та Польщі. Їх красені-авто (переконливо «зафарбовані» дорожньою пилюкою та болотом) уже самі по собі були видовищем. А коли водії почали виводити джипи на підготовлену організаторами джип-сейшену (ужгородський клуб екстремальних подорожей «Diskovery») трасу — публіка не могла стримати емоцій. Адже недовга компактна траса складалася з суцільних наповнених дощівкою ям, яруг, накиданих колод, трампліна, «гойдалки», віражів... Усе це справді зустрічається на шляху джипера, що їде Карпатами, от хіба, може, не у такій концентрації.
Перший учасник на квадрациклі досить вправно і легко подолав перешкоди. А другий (зважте, дуже досвідчений і «битий» карпатським бездоріжжям) отримав несподівано велику дозу адреналіну. Авто перекинулося... «Все відбувалося у лічені секунди. То був наче не я, а хтось у мені. Бо розум не міг би так блискавично зреагувати. Коли машина переверталась, я втиснувся під сидіння — інакше б мене розчавило», — розповідав потім ужгородський джипер Тарас Воротняк. Машину наступного учасника попросту витягали лебідкою ледь не з кожної ями. Авто було «звіром», а от водій до такої траси виявився не готовим. Ну, і так далі. Спостерігаючи таку «тревел» («мандрівка» — з англійської), частина джиперів узагалі відмовилися брати в ній участь. 
 Складність траси зробила свій відсів і у змаганнях з нор-шору. Спочатку декілька слів про те, що воно таке. Отже, беремо гору, з якої веде кам’янисто-грунтова лісова стежка — доволі крута. Але поки що це лише траса для даунхілу — швидкісного спуску на гірських велосипедах. А нор-шор вимагає від райдера ще більшої вправності. Адже вздовж такої гірської стежки будують підняту над землею дерев’яну трасу. Збивають її з поперечних дощок. І у деяких місцях подіум зовсім трошки ширший за колесо ровера. Цей довжелезний (у даному випадку — понад півкілометра) місток, як і сам вид спорту, називається нор-шор. Він складається з підйомів і спусків, поворотів, гойдалок і трамплінів (дропів).
А тепер з гори по карколомному «містку» спускаємо хлопців на гірських роверах. Не дивно, що із сорока райдерів в цьому виді змагання взяли участь лише десятеро, зокрема чернівчани з клубу «Веломан-Екстрім», тернополяни з «Жолудів» та франківці з «Адреналінового стилю». «Траса за складністю аж ніяк не аматорська, вона дуже наближена до професійної», — коментував акцію ведучий. Навіть з цих десяти райдерів безпомильно її проходили двоє-троє. Та в будь-якому разі завжди ефектним виглядав стрибок з дропа півтораметрової висоти на круту лісову стежку. Це було випробування і для байкера, і для байка...
Якщо команду райдерів складали переважно молоді аматори-екстремали (19-літнього Сашу з «Веломан-Екстріму», який нор-шором займається сім років, колеги назвали «дідом»), то, скажімо, в орієнтуванні брали участь і молоді, і дорослі, і навіть ветерани, тобто профі. Кращим на найскладнішій трасі у чотири з половиною кілометри і з чотирнадцятьма контрольними пунктами був майстер спорту, член збірної України зі спортивного орієнтування калушанин Микола Якимечко. Можливо, ці змагання важко назвати найефектнішими, найвидовищнішими, але рівень їх від того не стає нижчим. У всякому разі, важко порівняти з «шоу байкерів». Ну, файні моцики у хлопців, ну, дорогі, фуркають гучно — і що далі?
Але у змаганні з гучності, звичайно ж, перемогли події на zвигодській естраді. Вони доходили апофеозу з настанням темряви, коли денні шоу згортали свою діяльність. Гори здригались, барабанні перетинки нашпановувались. Молодь, піддрайвлена пивом (а, може, й не лише, бо навряд чи численні матрацники та місцеві орли дотримувалися алкогольної цноти), шаленіла під звуки «Пана Пупця» та інших.
Всі змаги, на які з’їхався народ у Дубовий Кут, не опишеш. Хтось організовував собі екшн сам, хтось — в рамках фестивалю. Але нудьгували хіба викінчені меланхоліки.
 на початок
| |
Про нас
;)
;)
;)
;)
;)
;)
