Віртуальний тур по Івано-Франківську, зйомка 3D сферичних панорам та створення віртуальних турів, съемка 3D сферических панорам и создание виртуальных туров360 панорама, віртуальна панорама, фото Івано-Франківськ,3D панорама, сферична панорама, фото 360, панорама, віртуальний івано-франківськ

Євген Глібовицький: «Карпат Параджанова більше не буде»

Домовитися про інтерв’ю з Євгеном Глібовицьким доволі непросто. Не тому, що колишнє «обличчя» 5 каналу чи 1+1 не хоче йти на контакт з колегами журналістами. Тут усе гаразд. Складність полягає в іншому: його практично неможливо «упіймати» вдома, та й узагалі він ненадовго затримується у будь-якій точці земної кулі. Киргизстан, Польща, Штати, Карпати... То Глібовицький у від’їзді, то готується до якоїсь чергової поїздки, а то й просто в дорозі. Погоджується, що це його «хронічний стан».

— Євгене, хронічний професійний? Чи це риса характеру?

— І те, й інше. Не уявляю, щоб я займався чимось, що мені не подобається. Не міг би так багато їздити, так викладатися, якби не отримував від роботи задоволення. Тобто в роботу не лише вкладаю, я від неї й беру…

— На одному із сайтів я прочитала, що ваше хобі — гірський ровер. Це міф?

— Це правда. Ну, трохи колишня. Ця правда ще мусить реінкарнуватися. Просто не доходять руки (чи ноги). Мій ровер пару років тому був безбожно стибрений у Ворохті. Я залишив там велосипед на зберігання на зиму, а наступної весни його не виявилося. З того часу щороку здзвонююся з моїм львівським колєґою, чия фірма займається гірськими роверами. Але ніяк не можу знайти час, щоб дістатися до того чоловіка, вибрати і забрати ровер.

— ...Мабуть, доведеться спочатку «потренуватися» на невисоких горбах, а вже тоді, може?..

— Чому ж? Я їздив всякими горами. І по трасі, і бездоріжжям, і пробував даунгіл, і що завгодно, і це, бувало, у когось з групи закінчувалося щелепно-лицевою хірургією... У нас була достатньо відірвана команда. (Ми навіть робили сайт, який потім всох). І з цією командою, звичайно, переважно медійників, ми здійснювали свої божевільні вилазки. З кобітами (з якими ми згодом поодружувались). Кобітиска скаржилися тоді на тяжке життя, їхали вгору й стогнали: чи ще довго? А ми робили маршкидок на 80-100 кілометрів і відповідали: ще трохи... Ровером класно їздити по горах, бо тоді бачиш зміну ландшафтів. Це інший кайф, ніж коли повзеш з наплічником. Ровером за один день ти можеш проїхати з Буковини, де горби мають зграбну правильну форму, і доїхати до Верховинських хребтів, далі до зовсім інакших, хаотичних ворохтянських гір, а тоді скотитися на Закарпаття, де знову починаються здрібнілі «правильні» верхи... Всі їздили в однакових помаранчевих футболках (то відбувалося ще до будь-яких революцій). І з нами завжди був доктор. Він їхав останній в групі, аби на випадок чого, не треба було його доганяти.

— Але ж ровер часом треба нести, якщо йдеться про бездоріжжя...

— І нести вгору, і переносити через ріку, періодично щось крутити-ремонтувати, якщо воно ламається... Але зусилля того вартують...

— Воно змінюється. Тепер для мене це містечко Карпач в Польщі. От ми з вами зараз говоримо, а через пару годин я сяду в машину, а ще через одинадцять буду там.

...Якщо говорити про Карпати, то я дуже люблю чорногірсько-ґорґанські краєвиди. Але останнім часом мене стала особливо приваблювати естетика гірських міст, бо вони дуже своєрідні. Недавно повторно для себе відкрив Сколе. Розумію людей, які порівнюють його зі Швейцарією. Я справді в Швейцарії бачив такі міста — акуратні, маленькі, в долинках між гір. А цього року хочу обійти верхами Яремчу, бо згори її ніколи не бачив. Знаю її зсередини, і надто інтегрований в неї. А хочу подивитися «збоку»...

— Рятую світ... Якщо ж серйозно, то маю консалтинговий бізнес. Я добре знаю медійний ринок. Допомагаю певним компаніям скомунікувати то, що вони мають до казання — часом це приватний сектор, громадський, часом державний. Є кілька проектів, які стосуються підтримки рівня свободи слова у незалежних ЗМІ, вишколи, тренінги. Але більша частина часу йде на неприбуткові проекти.

— Залишаюся партнером, але наразі причетний до прийняття рішень. Ідея сайту полягала в тому, що необхідно було структурувати ринок туристичних послуг. Завдяки карпати.info видно, що, скажімо, туристична Верховина дорожча, ніж Яремче. А це сигнал верховинським підприємцям починати думати головою... Ставити чисті кльозети, створювати послуги... Ну, і інфраструктура. От давайте замислимося, як у нас прокладалися дороги. Вздовж русел рік. І що ви бачите, коли їдете в долині такою дорогою? Смерека справа, смерека зліва — і ніякого краєвиду. Щоб подорожній бачив краєвид, треба, аби траса йшла хребтом чи траверзом. І та дорога буде танше обходитися, бо її не буде щороку забирати ріка, повінь. Але ж нащо її робити таншою і доброю на віки, як можна «піднятися» на відновлювальних роботах (кожен працівник автодору знає, як ті ями годуют його сім’ю)? В Карпатах не вистачає класу людей, який би жив лише з туристики. На цілі гори півтора курорта! Нема традиції, досвіду. І ми ще багато років будемо партачити. За рівнем розвитку інфраструктури, сервісом ми відстаємо, скажімо, від поляків на років десять-п’ятнадцять, а ментально — значно більше.

— Але ж не можна сказати, що наша туристика не рухається?

— Недостатньо просто рухатися. Зараз «запороти» туристику в українських Карпатах дуже легко. В світі величезна конкуренція. Мені досить 150 доларів, щоб за пару днів вже бути в фантастичних горах Уельсу. Всього 150 доларів на дорогу туди й назад. Боїнгом. З дякую-перепрошую. Я своїм знайомим з готельного бізнесу кажу: за такі гроші, які ви хочете за свої хати, я в Афінах чи Відні живу у п’ятизірковому готелі. І довкола мене там підстрибують, звертаються через «прошупана, там ваші пес побігли». З такими цінами за такі послуги нас глобалізація змете. Кордони невідворотно падають. Там — століття досвіду і культура. А ми лиш вчимося розраховувати собівартість, розраховувати ризики. Цього року в Яремчі я спостерігав так званий «хорватський синдром». (Так в туристиці називають ситуацію, коли кількість готельних ліжок росте швидше, ніж кількість туристів.) Гроші перестають рости на деревах. І тоді власник починає чіхати голову: може, якісь сніданки треба включати у вартість проживання і так далі. Зрештою, як душа очищується через страждання, економіка очищується через кризи. «Хорватський синдром» принесе оздоровлення в туристику. Виживуть сильніші, зарадніші, мудріші. Але наразі я бачу конкуренцію у технологіях збирання грошей з дерев.

— То в чому ж проблема з цими нашими Карпатами?

— З визначенням терміну. Нам треба створити нову сучасну дефініцію Карпат, Гуцульщини, Галичини. В середині 90-х я їздив нашими горами і шукав Карпати Параджанівські. Не знайшов. Не існує вже тих характерів, тих типажів, того світосприйняття. Маємо зрозуміти: Карпат Параджанова більше не буде. Воно осколками, може, колись відтвориться хіба в музеях. Урбанізація вичистить туалети, але відрив від сільського господарства відірве від решток традицій. Мусимо думати, як ця територія зістикується із зовнішнім світом.

Євген ГЛІБОВИЦЬКИЙ — нині консультант з комунікацій з географією послуг від Кракова у Польщі до Бішкека в Киргизстані. Викладає PR та стосунки з медіа у Києво-Могилянській бізнес-школі. Був одним із трьох фундаторів (разом з Андрієм Шевченком та Романом Скрипіним) 5 каналу. Очолював Київську незалежну медіапрофспілку, був одним з лідерів журналістської революції. Працював в або з такими медіа як «Студія 1+1», «Дзеркало Тижня», «Ехо Москви», «Київські Відомості», «ПіК», «Львівська Газета», був стрінгером, фіксером або локальним співпродюсером для CBS, PBS, CBC. Закінчив Національний університет Києво-Могилянська Академія, за освітою — політолог. Також навчався в Блафтонському університеті в США та на юридичному факультеті Львівського державного університету ім. І.Франка.