Віртуальний тур по Івано-Франківську, зйомка 3D сферичних панорам та створення віртуальних турів, съемка 3D сферических панорам и создание виртуальных туров360 панорама, віртуальна панорама, фото Івано-Франківськ,3D панорама, сферична панорама, фото 360, панорама, віртуальний івано-франківськ

Пантеон святих і грішних

Десятки кам’яних фігур на вишуканих постаментах із багатим декором. Подібно до львівського Личакова¹, цвинтар Тудинка, що в передмісті Підгайців (Тернопільська область), вражає атмосферою музейної ошатності. Тутешню меморіальну скульптуру, яка вийшла з-під різця династії каменотесів Папіжів, зараховують до національних пам’яток народного мистецтва.

Меморіальний ансамбль

Тудинка — це пагорб у селі Старе Місто, що межує з Підгайцями. На схилах пагорба — цвинтар. З одного боку його огинає сільська вулиця Утратниця, з іншого аж до обрію тягнуться поля і луги. Довкола цвинтарної огорожі пасуться корови, скубуть траву гуси. Колись, до середини XVIІІ століття, в цій місцевості вирувало міське життя. Але поступово Підгайці перебралися на Замкову гору і розрослися по довколишніх пагорбах. А поселення, яке залишилося на старому місці у долині ріки Коропець, отримало назву Старого Міста.

Тож зрозуміло, що цвинтар Тудинка зовсім не схожий на традиційне сільське кладовище. Це швидше невеличкий меморіальний парк, де понад морем зелені й квітів на висоту кількох метрів підносяться скульптури. Головна цвинтарна алея, що насправді є просто добре протоптаною стежкою, вздовж якої шикуються кам’яні фігури, веде до невеликої дерев’яної церковці. На табличці при вході зазначено, що храм Покрови зведено в 1881 році.

Найдавніші поховання — низькі, метр заввишки, «хрещаті» хрести з вирізьбленими на раменах епітафіями — знаходяться ліворуч від церкви. Час уже майже стер літери на цих каменях, дозволив укрити їх моху і плющу. Але подекуди все ще можна розгледіти роки чи то народження, чи то смерті — 1868, 1871, 1883. Над хрестами, дивовижно схожими на квіти, майже впритул одне до одного на «кількаповерхових» п’єдесталах вивищуються розп’яття і скульптури святих. Миколай, Гавриїл, Петро, знову Миколай, і ще один Петро, і знову Гавриїл. Поруч одна біля одної дві святі Анни.

У папізькому стилі

...Хоча двох однакових пам’ятників на цвинтарі не знайдеться, та серед них вирізняються кілька типів надгробків. Наприклад, розп’яття на тумбах-колонах з пілястрами і декорованими капітеліями — такі надмогильні пам’ятники, як можна зрозуміти з текстів епітафій, зводили наприкінці ХІХ — на початку ХХ століття. Хрести, стилізовані під дерево життя, нагадують придорожні дерев’яні розп’яття: та ж виразно «тяжка» монументальність, грубувата манера різьблення з мінімальною увагою до пропорцій і деталей. А ще — використання в декорі символіки, що прийшла з язичництва: коло із вписаним у нього солярним знаком у руках святої Анни; восьмикутні зірки на боках колон.

Приблизно на початку 20-х років ХХ століття пам’ятники стали вищими, а їх виконання — більш витонченим. Колони ставили вже не на кам’яну надмогильну плиту, а на широкий кубічний п’єдестал. На пам’ятнику виокремили спеціальне місце для текстів. Біля розп’яття встановлювали фігури біблійних персонажів. Упродовж наступних двох десятиліть надгробки набрали виразної готичності — візуально «полегшали», отримали специфічний вертикальний декор, сягнули трьох метрів заввишки. Хрест залишився на них одним з елементів зовнішнього оздоблення, а центральною віссю меморіальної композиції стала власне скульптура. Вона увінчала пам’ятник і цим уподібнила його до класичних зразків. Таку форму надгробки тудинського цвинтаря, відрізняючись між собою насиченістю декору і виконанням окремих архітектурних елементів, зберегли до початку 90-х років минулого століття. Пізніші поховання (праворуч від церкви) виконані типово — у вигляді вертикальної стели чи гладкого хреста — і помальовані олійними фарбами.

...Наша екскурсія цвинтарем привернула увагу майстра, який саме заливав надмогильну плиту на одному з нових гробівців. Дізнавшись, що ми оглядаємо давні надгробки, пан Орест усміхнувся і сказав: «То все — Папізька робота...»

Відкриття і прориви

Династію скульпторів-самоуків Папіжів мистецтвознавці відкрили десять років тому. Інститут мистецтв Прикарпатського національного університету ім. Василя Стефаника (Івано-Франківськ) організував експедицію з дослідження особливостей меморіальної різьби на території Галичини. Підгаєччина, багата на історичні й архітектурні пам’ятки, викликала особливе зацікавлення науковців, оскільки мала давню славу осередка художнього каменярства. Місцеві мешканці ще з XVI століття розробляли поклади вапняку в селі Голєндри (10 кілометрів від Підгайців) і використовували «білий камінь» для господарських потреб — витесували плити фундаменту, східці, стовпці парканів і хвірток. З того ж таки вапняку майстри різьбили скульптури в храми, пам’ятники на могили рідних. Вивчаючи меморіальну скульптуру в різних місцевостях краю, експедиція виокремила роботи Папіжів.

Достеменно відомо, що Папіжі оселилися у Підгайцях в другій половині ХІХ століття, розповідає учасник експедиції, кандидат історичних наук, викладач Інституту мистецтв Лідія Хом’як. Перший з династії каменотесів Гавриїл Папіж, який працював у Старому Місті в 1890–1900 роках, починав з різьби канонічних хрестів. З часом почав робити рельєфні розп’яття з «предстоячими»² на постаментах з грубо тесаного каменю. Загальна непропорційність фігур, мінімальна проробка рис обличчя, пласка орнаментика — такою була різьбярська техніка Папіжа першого.

Ремесло батька перейняли двоє з п’ятьох його синів. Старший, Андрій, творча активність якого припала на 1920–1930 роки, збільшив висоту хреста, надав постаменту подібності до античної колони, в нішах на її гранях розмістив зображення святих. Але врешті-решт майстер замінив розп’яття фігурами святих. Він запропонував встановлювати скульптури «на назву покійного»... Новація прижилася ще й тому, що кам’яні особи витісувалися подібними до людей, на чию честь були зроблені. Фактично Папіж другий ставив скульптурні пам’ятники померлим.

Михаїл, молодший син Гавриїла, заступив брата у 40–60 роках ХХ століття. Папіжа третього односельчани згадують як найздібнішого у відтворенні людської фігури в камені. Майстер удосконалив уже сформовані взірці, розширив іконографію скульп¬тур, створив багатофігурні меморіальні композиції. Поява останніх була мистецькою відповіддю на утилітарність надгробків... Але справжнім «проривом» Михаїла Папіжа було те, що він підняв на постамент людину — майстер вшанував пам’ять батька портретною скульптурою. Досить сміливе рішення як для містечкового цвинтаря того часу: на уламку каменя, стомлено підперши голову рукою, сидить селянин у простій свиті, а біля його ніг лежить долото.

Міська традиція

Родинну традицію різьби у камені продовжив син Андрія, учень Михаїла, Ілля Папіж. Йому вдалося узагальнити досвід попередніх поколінь каменярів, розвинути технологічну вправність, запровадити нові композиції надгробків. Новація Папіжа четвертого — скульптури, відокремлені від постаментів, заземлені, наближені до глядача. Завдяки майстерності, набутій упродовж чотирьох десятиліть (60-ті роки ХХ століття — перше десятиліття ХХІ століття), Ілля Папіж вийшов на професійний рівень. Окрім меморій на тудинському цвинтарі, він створив кілька скульптур на фронтон церви святого Юра (кінець ХІХ століття) в Старому Місті і кілька десятків світських пам’ятників у Підгайцях та околицях міста. Серед них — монументи українським героям, пам’ятник на честь скасування панщини, пам’ятний знак на місці публічної страти міщан (звідси й назва вулиці — Утратниця). З власної ініціативи майстер відновив колону Святої Анни (1883 рік) на місці історичної битви військ Речі Посполитої із козаками-дорошенківцями. Останню свою роботу, меморіальну композицію братської могили воїнів УПА на Тудинці, Папіж четвертий зробив два роки тому. Старенькому допомагали син Андрій і внук Назарій, також скульптори (обоє здобули професійну освіту). Сьогодні 86-річний майстер є першим наставником для п’ятого і шостого Папіжів, незважаючи на те, що молоді майстри працюють уже з гранітом і мармуром. Династія триває.

...Ще у 1999 році науковці звернулися до Державного департаменту зі збереження національних пам’яток з ініціативою надати кладовищу в Старому Місті статус музею-некрополя. Але, які і більшість подібних ініціатив, її залишили без уваги.

¹Личаків — скорочено від «Личаківський цвинтар». Відоме меморіальне кладовище у Львові, існує з 1786 року. З 1991 року — державний історико-культурний музей.

²Предстоячі — малі скульптурні форми, переважно біблійні персонажі, які встановлю-валися біля основи розп’яття. Характерні для дерев’яної та кам’яної скульптури народних майстрів.